Агапе. Частина друга (2)

Чоловік, що вже 15 хвилин, як мав бути мертвим, був вражений. До нього – самогубця прийшов якийсь псих, почав нести якусь дурню і бавитись якимись несправними годинниками. Він аж ніяк не намагається відговорити, або ж забрати бідолаху з парапету, він відверто ігнорує бажання того кинутись вниз.
-Ей…, Ви! Я аж ніяк не бажаю перед смертю вислуховувати образи якогось божевільного чоловіка, який грається якимись дурнуватими годинниками! Ідіть собі і дайте мені завершити почате!
-Не кричи, а, краще заспокойся і послухай мене! Ти просто слабак, який вже два роки ходить і лише псує життя собі і своєму сину, навіть не думаючи, що для нього втрата матері – ще гірший удар, ніж для тебе – втрата коханої! Він також ніяк не може опам’ятатись від смерті матері, він також усі ці два роки плаче ночами і молиться, щоб Бог повернув її хоча б на один день, щоб та хоч раз поцілувала його перед сном, як цілувала щоночі, коли була жива. Він досі ховає її парфум у себе у шухляді під одягом, щоб щоночі вдихати їх аромат, бо він боїться забути материний запах, а тебе лише дратує запах його одягу, бо там, у шухляді він весь отримує  трішки того запаху, а ти вже забув його, не пам’ятаєш і злишся, що щось тобі запах синового одягу нагадує, когось нагадує, а згадати не можеш, тому свариш його, гримаєш на нього, а він плаче, плаче, бо розуміє, що ти не пам’ятаєш зпапху його матері, тої жінки, котру ти кохав і кохаєш досі… Ти слабкий, бо і досі не можеш поговорити з сином про те, як він переживає смерть матері, ти досі боїшся при ньому вимовляти її ім’я. Ти сховав всі фото з будинку, де ви втрьох, щоб ці фото ТОБІ не нагадували про страшне горе, а сам навіть не подумав, як дитяча психіка відреагує на це, а сам навіть не знаєш, що у нього у улюбленій книзі стоїть фотографія, де ви втрьох катаєтесь на лижах… Пам’ятаєш? Егоїст, бо думаєш лише, як погано тобі, і ні на секунду не задумуєшся, що відчуває твій син! А тепер ще й хочеш вбити себе? Хочеш покинути його напризволяще? А ти подумав з ким він залишиться, у тебе ж разом з ним нікого немає. Куди його? В дитбудинок? До людей, що приречені на самотність і незнання своєї сім’ї? Чи може той жебракуватиме, стоячи десь у якомусь метро, чи під храмом? А все це через що? Через те, що ти все добре обдумав і вирішив тупо піти і не забивати собі мізки, просто здатися, навіть не поборовшись…
-Я вже два роки борюсь! — перебив розпаленого «вчителя» чоловік на парапеті. Він почав плакати, гірко плакати. Почав так плакати, як плакав два роки тому, коли сидів на підлозі у своїй вітальні і барабанив клавіатурою, постійно пишучи одне і те ж: «Не покидай!». Спочатку він насторожився, коли почув від цього незнайомого чоловіка свою історію, та чим більше той говорив, тим більше йому було байдуже, звідки той все знає – його долали почуття! Той сказав йому таке, про що бідний вдівець навіть не здогадувався і те, що той свідомо ось уже два роки відкидав. Чоловік, проповідуючи з крісла буквально рвав серце стоячого на парапеті на шматки, оголюючи правду, у якій жив той після смерті дружини, так, неначе чистив капусту, відриваючи від неї листок за листком. Той не знав, куди дітись від слів цього чоловіка, йому потрібно було зіпертись на щось, а тому він сів на бетон і зіперся спиною об край даху, на якому тільки що стояв…
А чоловік тим часом продовжував.
-Ні, мій друже, ти не боровся, ти взяв тайм-аут і за ці два роки так і не навчився жити без неї, не зміг повністю прийняти той факт, що вона померла!
-Я прийняв, я змирився! — крізь сльози сказав той.
-Кого ти дуриш? Ти і досі не видалив з телефону її мобільного, ти досі чогось дзвониш на нього! Чого ти чекаєш? Що вона трубку візьме і скаже: «Алло, коханий!»?…
-Замовкніть! Ви зайшли надто далеко! Що Ви хочете мені цим сказати, хочете щоб я зізнався, що я не змирився? Так – не змирився я і не змирюсь, того і стрибаю, бо не можу жити так!
-Та не цього хочу я, зрозумій, не цього! Хочу, щоб ти обдумав все, прийняв її смерть, згадав про сина і почав жити далі, зберігаючи в душі не прагнення побачити її знову живою, а просто хорошу пам’ять про неї і усвідомлення того що вона не повернеться – не через тебе, чи не по вині інших людей, просто так мало статись, прийшов її час…
Чоловік слухав і розумів, що хто б перед ним зараз не стояв, а він правий, він каже правду. Може варто справді подумати про сина і почати нове життя! Але як без неї? Як жити без кохання? Але справді! Я ж не можу покинути сина! Він же і так не може ніяк оправитись від смерті матері, як він буде без мене?
-Але!.. Але ж мені погано…
-Ти впораєшся, у тебе є підтримка – є син! Ось, подивись, – він махнув головою на годинники, що лежали у нього під ногами, – ці годинники —  як твоя сім’я! Бачиш, жіночий зламаний, -він підніс і показав його, – це твоя дружина, — поклав у кишеню піджака, — її тепер немає. Та залишились двоє, — він взяв у одну руку чоловічий годинник, а на інший, не піднімаючи, вказав іншою рукою, -вони, щоправда, обидва з надтріснутими скельцями, та все ж ще працюють. Ось це ти зараз,- вказав на той, що в руці,- ось ти на парапеті збираєшся стрибнути, — підносить його вище і направляє його так, щоб той був прямо над дитячим годинником, — і от ти кидаєшся вниз, — випускає його з руки, той падає, б’ється остаточно і вибиває з іншого скельце. – Бачиш, що ти накоїв – ти поламав не лише своє життя, а й життя свого малого, бо він напряму залежить від тебе. Ти цього хочеш, ти цього добиваєшся, поламаного життя свого сина?
-Ні! — чоловік був шокований побаченим. Так от навіщо йому були ті годинники! Значить він
спеціально прийшов, щоб мене врятувати? Хто ж він є? А, втім, це вже не важливо, важливо лише те, що він справді допоміг, справді врятував, бо на душі стало легше, у нього відпало бажання вбити себе. От би поскоріше до сина в школу – забрати його і поговорити з ним. Сьогодні цей Богом посланий чоловік врятував мені життя і, можливо, життя моєму синові.
-Ну що, підводишся і за сином в школу? — неначе чуючи думки вдівця, сказав чоловік.
-Так — вже не здивовано відповів той.
-Ну, гаразд, ато я засидівся з тобою.
-Так хто ж Ви насправді?
-Ну, вважай мене від сьогодні своїм янголом-охоронцем, — сказав чоловік і підвівся з крісла з легкою посмішкою.
Ну, якщо не хочете говорити… найголовніше, що ви допомогли мені, допомогли переосмислити все і допомогли залишитись живим! Дякую вам!...
-О, повір, цього не треба – ти все сам, я лиш поговорив з тобою. — відповів чоловік, подаючи тому руку.
-Дякую! — сказав інший і, взявшись за неї, підвівся.
-Ну все, мені пора — проказав чоловік у костюмі, — ато щось хмари позад тебе збираються, промокну ще по дорозі. Бувай! І не опускай руки – їй важко бачити твій біль!
Вдівець озирнувся, щоб подивитись на хмари, та їх він не побачив – було сонячно, а повернувшись, не побачив біля себе нікого: ні чоловік, ні крісла, лише дитячий годинник лежав на бетоні цілий і неушкоджений, а під ним записка: «Подаруй сину! На-пам’ять від мами!» Він здивовано підняв і те і інше. «Хто ж ти такий?»
Вже за мить він ошелешений ішов від тієї багатоповерхівки додому по авто, щоб вперше за два роки сісти за кермо і поїхати за сином до школи. Якби він знав, наскільки він «попав в яблучко», подумавши, про чоловіка, як про «Богом посланого», наскільки чоловік був відвертим, сказавши йому фразу: «Ну, вважай мене від сьогодні своїм янголом». Якби знав!...
А тим часом асфальт почав зрошувати дрібний дощик!
Чоловікові у сорочці без верхнього ґудзика буде важко добиратись додому!...