Агапе. Частина друга (1)

На дворі стояла сонячна погода. Дув легкий вітерець. Вулицями міста метушливо бігали заклопотані люди. Хтось спішив на роботу, хтось на маршрутку — і додому, в школу, в університет, в редакцію, на студію…
Коротше кажучи, мурашник вже вкотре розпочинав свою ранкову метушню, що тривала до самого вечора…
Та щось було не так… Чогось, а точніше когось у цьому мурашнику не вистачало… Не вистачало чоловіка, який так само щоранку кожного робочого дня займав своє місце у цій своєрідній машині, що заводилась ще десь о п’ятій ранку вже багато – багато років поспіль. Він постійно і незміно о 8:35 також розпочинав свій шлях із дому на роботу на велосипеді. Ні, не подумайте, у нього було авто, але та відстань, на якій були розміщені ці два важливих для нього пункти була незначною, та і прогулянка на велосипеді була своєрідним доповненням до його ранкової пробіжки навколо парку, що займала близько 25 хвилин.
Для тих, хто не знає, цього чоловіка не спостерігали в складі цієї машини вже два роки, та сьогоднішній день був особливим, бо, незважаючи на те, що його там не було, він все ж цей рух бачив…
На парапеті однієї з багатоповерхівок, що розміщувалась на тій вулиці стояв чоловік. Той самий чоловік, котрого вже два роки на тій вулиці не бачив ніхто…
Трусились ноги. Але чому? Він все ж добре обдумав і вирішив для себе! Він ніяк не міг підійти до самого краю даху. Йому заважав страх. Але стрибнути він мусив, бо так жити, як він живе уже два важких роки неможливо, — жити без неї неможливо… Вона покинула його… Тепер він хоче покинути все… Покинути все і піти за нею… Неважливо, чи будуть вони в одному місці, чи він піде в інше, більш похмуре, все ж він не буде тут і його не мучитиме щоденно совість через те, що вона вже померла, а він все ще живий, через те, що вона вже ніколи не побачить свого дев’ятирічного сина, а він має змогу щодня обіймати і цілувати його… Так продовжуватись не може! Ні!
«Лиш крок!.. Лише один крок і все припиниться!.. Та зроби ж ти цей клятий крок і все!!!.. Ні стражданням!»
-І що, думаєш, допоможе!
Тут у його роздуми ввірвався хтось… хтось ззовні. Він злякано озирнувся і побачив… Побачив позад себе чоловіка, що сидів на темно-коричневому лакованому кріслі з високою спинкою. Він був старшим від того, хто стояв на краю років десь так не десять, бо на вигляд йому було не більше сорока. Він був одягнений у хороше скроєний (якраз під його досить спортивну фігуру) чорний костюм з-під незащепленого піджака якого було видно свіжонакрохмалену  білу сорочку, на якій, при тому всьому елегантному вигляді, не було верхнього ґудзика… Загалом, чоловік був досить красивий, лише «мішки» під очима псували трохи його зовнішність. Він був страшенно схожий на того, лише, звісно, трішки старшого, до кого зараз звернувся з безглуздим питаням, як на іншого.
«Звичайно, допоможе, я ж помру! — розлючено подумав чоловік на краю і просто обурився тим фактом, що він тут не сам, а хтось сидить позад нього на даху будинку на кріслі(!) і ще й ставить такі питаня! – Що йому тут потрібно, чого він прийшов сюди, він що, помітив мене знизу? Звідки він знає, що я хочу стрибнути, а не просто поспостерігати за перехожими? Як довго він тут сидить? А, може, він жебрак, що живе на даху? Та ні, це дурниці, — у нього ж досить дорогий костюм! Та хто ж це, і чого він тут?»
-А хто Ви такий? Що ви тут робите?
-Те, для чого я тут, тобі не зрозуміти! А от питання, що ти тут робиш, набагато важливіше! — спокійно, немов і не зважаючи на нотки злості у голосі стоячого на краю, відповів чоловік на кріслі.
-А чого моє перебування на даху має бути важливішим, ніж Ваше перебування на цьому ж даху?
-Тому, що ти прийшов сюди, щоб стрибнути, я ж, щоб зробити одну дрібницю! — розмірено відповів чоловік у костюмі.
«Як?.. Як Він знає?.. Може, Він тут вже давно спостерігає за мною, а я, непомітно для себе, говорив сам з собою, і він почув про мій намір?.. Він і досі не сказав, хто Він такий…»
-Звідки Ви знаєте, що я збираюся зробити? І Ви все ще не назвали себе.
-Моє ім’я тобі нічого не дасть, мене ти не знаєш, хоча тебе я знаю добре, як і знаю те, що ти зараз намагаєшся покінчити з життям. Не правда ж? Скажи, що я не маю рації!
«Боже, звідки Він знає мене? Він починає дратувати мене! Чого Він так спокійно говорить, знаючи, що я збираюсь зробити? Що Йому від мене потрібно?»
-Так! Збираюсь вбити себе! – сказав той. Сказав так, наче сказав, що отримає Оскар за найкращу чоловічу роль у новому бойовику. Гордо сказав! Сильно, із явно вираженою злобою до чоловіка поруч.
-Ну, тоді я дозволю собі повернутись до свого першого запитання: а чи поможе?
-Поможе! А Вам яке діло?
-А ти егоїст, та ще й до того, любиш, щоб тебе жаліли! — досить грізно сказав чоловік на стільці
і потім зразу ж спокійно витягнув з кишені піджака три наручні годинники і почав повільно приміряти їх собі на руку. Було видно, що один – великий, з чорним шкіряним ремінцем якраз підходить до його мужньої руки, та на скельці циферблату у нього була тріщина. Він швидко зняв його і поклав на бетон собі під ноги. Далі він одів на руку інший – жіночий, зі світло рудим, також шкіряним, ремінцем, та було видно, що циферблат його розтрощений вщент і зрозуміло, що він аж ніяк не може відміряти час. Доля першого годиника спіткала і його. Останнім він одів третій годинник собі на руку. Той явно був дитячим, бо мав резиновий зелений ремінець, а з циферблату усміхався Міккі Маус. [Чоловікові на парапеті відразу ж згадався науковець Роберт Ленгдон – герой романів одного американського журналіста і письменника.]І, звичайно ж, третій також опинився там, де вже стояли два попередні годинники – на бетоні даху.