Агапе

 Він сидів за монітором. Писав вже напевно більше дев'яти годин… безперестанку писав… писав одне і те ж речення: «Не покидай!»…
Сльози заважали …  Але він писав-писав,… весь час все писав. Очі втомились від монітору, від сліз,… від того, що вже більше дев'яти годин не бачили її. Пальці втомились від клацання клавіатурою,… від того, що вже дев'ять годин вони не торкались її тіла. Боліли  вуста… Боліли від того, що, гамуючи свій душевний біль, він покусав їх до крові.
Він не помічав цього.
 Не помічав він і того, що вхідні двері до його будинку були весь цей час відкриті, а під дверима вже годину стоїть наляканий семирічний син, не знаючи, що діється з батьком. Він хоче їсти. Давно хоче. І його шлунок гучно про це повідомляє, та він, незрозуміло чому, боїться підійти до татка і сказати це. Він ніколи його таким не бачив…ридаючим… Він взагалі ніколи не бачив сліз у батька на очах. Він думав, що його тато ніколи не плакатиме, бо ніколи не дозволяв цього йому. В цей момент у душі у малого щось неначе дало тріщину. А ще… Ще у нього в серці якась зародилась тривога. Син ніяк не міг зрозуміти, що так сильно засмутило батька, що він весь час сидить на підлозі у вітальні з ноутбуком в руках і божевільно б'є по клавіатурі.
«Тату.» — його голос ледь чутно прозвучав з дверей. Ніякої реакції. Батькові пальці так і били по клавіатурі.
«Татку!» — крикнув син.
Той оглянувся.
«Синку. Боже, я ж зовсім про тебе забув!» Він хаотично витер сльози з обличчя що, до речі, не допомогло, бо на їх місце полились нові. Намагаючись піднятись, він відчув у ногах нестерпний біль, бо просидів всі ті дев'ять годин з підібганими ногами, не змінюючи пози. Ноги затерпли. Він, скривившись, гепнув на килим.
«Татку, що з тобою?» — скрикнув переляканий син і підбіг до батька.
Не підводячись, чоловік простягнув до сина руки і сказав:»Підійди ближче, синку! Сідай мені на ноги.» Син підійшов і сів на ноги батькові, які той, ігноруючи біль, знову підібгав ноги.
Сльози все ще ллються.
«Тату, а чому ти плачеш? Щось сталося на роботі? Ти ніколи не плакав… Що ти пишеш? » — синова тривога не зникла і тому він почав питати все зразу, в той момент, коли батько міцно пригорнув його до себе. Малий відчув, як йому на голову падають краплини татових сліз. Спиною він відчував таткове дихання – якесь уривчасте, неначе  йогму щось не давало дихати.
«Знаєш, синку…ти напевно…ти…ти… Я хочу тобі щось сказати…» — чоловік ніяк не міг підібрати слова і все сказати сину ...
Хвилювання малого посилилось, серце почало битись в такт із батьковим, з очей полились сльози…
«Татку, а чого…чого, коли я ішов по дворі додому, сусідка зупинила мене і сказала, щоб я тепер завжди тримався біля тебе? Я обіцяю… — він чогось почав труситись і чогось панічно боятись — я більше ніколи не залишу вас з мамою так надовго, просто…просто ми захопились, граючи і забули про час… Я більше так не буду… А де мама?»
«Річ, синку не в тім, що тебе довго не було, я тобі хочу… — все, він зібрався з силами і готовий сказати — …річ у тім, що…що мами немає… вона покинула нас…»
В той момент, коли він казав ці слова, він вперше за ці десять годин прийняв той факт, що її справді у нього вже немає.
«Як покинула?!.. Ти говориш неправду… Я тобі, татку, не вірю… вона не могла нас покинути… вона ж любить мене!»
Десь підсвідомо він відчував, що тато говоритиме про маму. Дитячі сльози капали разом з батьковими на штани малого… Йому стали тиснути батькові обійми, він почав пручатись. Це був своєрідний протест проти батькових слів. Він думав, що батько брехун, зрадник.
«Так, синку, вона пішла далеко і більше ви не побачитесь із нею… Не побачитесь…»
Боже, якого ж страшного болю завдавали йому ці слова. Біль від того, що він справді розумів, що ні він, ні його семирічний син не побачить більше її, біль від того, що він розумів, що його  син зараз ніяк не може повірити у почуте, що він ніяк не може прийняти того, що мами дійсно немає… Це буквально різало його душу тупим, ржавим ножем.
«Як не побачимось? Що ти таке кажеш? Вона прийде зараз, або, взагалі, десь заховалась від мене, хоче, щоб я її знайшов. Так? Я ж правду говорю, я відгадав ваш задум?» Він вже перестав чинити опір батьковим обіймам…
А сльози продовжували литись як у сина, так і у батька…
Щось заважало малому справді повірити у те, що мама прийде чи, що вона сховалась, щось змушувало його прийняти батькові слова, щось підказувало, що він не бреше…
Запала тиша… батько не знав, що ще казати сину, а сину уже нічого не треба було… він розумів, що все так, як каже тато…
Так малий і заснув на батькових ногах, а той цілу ніч пригортав його до себе і цілував його то в руки, то у його високе чоло і ніяк не міг припинити плакати…
На ранок малий прокинувся і побачив, що він не у вітальні, а у своїй спальні. На бильці його крісла висіла його чорна сорочечка, яка була придбана йому на похорон бабусі, а на кріслі лежали чорні штанці… У кімнату зайшов батько, весь у чорному і з чорними від сліз «мішечками» під очима…
Малий все зрозумів.
Мама померла…